Дифтерія: симптоми, причини, методи лікування та профілактики

Дифтерія – це небезпечне інфекційне захворювання, яке характеризується запаленням слизових оболонок верхніх дихальних шляхів, загальною інтоксикацією організму та ризиком тяжких ускладнень. У медичному аспекті вона розглядається як бактеріальна інфекція з високим ризиком ускладнень, зумовлених дією дифтерійного токсину. Основну загрозу становить здатність збудника блокувати життєво важливі функції – зокрема дихання та серцеву діяльність. Захворювання має стрімкий перебіг і викликає значний фізичний дискомфорт, включаючи біль у горлі, відчуття задухи та загальне виснаження організму. Термін «дифтерія» походить від грецького diphthera, що означає «плівка», – саме вона утворюється на слизових оболонках і є одним з ключових візуальних проявів хвороби. Розуміння того, що таке дифтерія, є критично важливим для швидкої діагностики та уникнення тяжких наслідків.

У цьому матеріалі ми розглянемо причини, клінічні прояви та сучасні методи лікування такого небезпечного захворювання, як дифтерія. Також проаналізуємо, як виглядає дифтерія на різних етапах перебігу, та які профілактичні заходи є найбільш ефективними для запобігання її поширенню.

Причини

Розвиток дифтерії завжди пов’язаний з інфікуванням специфічним бактеріальним агентом, однак на ймовірність зараження суттєво впливають умови зовнішнього середовища, індивідуальні імунні характеристики організму та порушення епідеміологічного контролю. Інфекція найчастіше передається від людини до людини при тісному контакті, особливо в умовах скупчення, поганої гігієни чи недостатнього вакцинального охоплення. Важливо розуміти, що дифтерія, причини якої багатофакторні, не виникає спонтанно – для розвитку хвороби необхідна комбінація біологічного збудника й сприятливих для нього умов. Ось основні фактори, які цьому сприяють:

1. Контакт з носієм бактерії. Людина може бути джерелом інфекції, навіть не маючи клінічних проявів. Безсимптомне носійство Corynebacterium diphtheriae є одним із найпоширеніших шляхів передачі дифтерії у популяції.
2. Невакцинованість або відсутність ревакцинації. Найчастіша причина тяжкого перебігу – це повна або часткова відсутність захисту від токсину. У таких випадках ризик розвитку системної форми хвороби значно вищий.
3. Порушення правил гігієни. Недотримання базових санітарних норм, особливо в закритих колективах (дитсадки, школи, табори), сприяє швидкому поширенню збудника серед дітей. Саме тому дифтерія у дітей зустрічається частіше у періоди підвищеної захворюваності.
4. Ослаблений імунітет. Наявність хронічних захворювань, дефіцит вітамінів, часті вірусні інфекції, імунодефіцитні стани (вроджені або набуті, включно з ВІЛ) значно підвищують сприйнятливість до дифтерійного збудника та погіршують перебіг хвороби.
5. Незадовільні соціально-побутові умови. Перенаселення, відсутність доступу до чистої води, погане харчування та нестача медичної допомоги створюють ідеальні умови для поширення інфекційних хвороб, зокрема дифтерії, особливо в регіонах із низьким рівнем охоплення вакцинацією.
6. Міграція та переміщення населення. Перетин кордонів або проживання у тимчасових таборах для переміщених осіб підвищує ризик контакту з носіями збудника, особливо якщо порушена система епідеміологічного контролю або є прогалини в історії вакцинації.

Найвищий ризик захворювання на дифтерію мають діти віком від 1 до 10 років, особливо ті, які не отримали повного курсу щеплень або не проходили ревакцинацію згідно з календарем. Уразливими також залишаються підлітки та дорослі, в яких з часом знижується рівень поствакцинального імунітету. Особливу групу ризику становлять люди, які проживають у скупчених умовах – інтернатах, гуртожитках, місцях тимчасового перебування, а також медичні працівники та вихователі, які мають частий контакт із великою кількістю осіб. У періоди зниження охоплення вакцинацією підвищується ймовірність спалахів, особливо серед дітей дошкільного віку, де дифтерія має тенденцію до тяжчого перебігу та системних ускладнень.

Симптоми

Початкові признаки дифтерії часто мають неспецифічний характер, що ускладнює ранню діагностику. Попри це, вже впродовж перших діб після проникнення в організм токсигенного штаму збудник дифтерії може спричинити як локальні, так і загальні реакції. Важливо розуміти, що інкубаційний період дифтерії зазвичай триває від 2 до 5 днів, рідше – до 10, і саме в цей час пацієнт стає джерелом інфекції для оточення. Виявлення клінічних симптомів потребує особливої уваги, адже перші симптоми дифтерії можуть швидко трансформуватися у важкі форми.

Серед основних симптомів виділяють:

• біль у горлі з поступовим наростанням дискомфорту;
• поява щільних сірого кольору плівок на мигдаликах;
• набряк шиї та підщелепної ділянки;
• підвищення температури тіла;
• збільшення лімфатичних вузлів;
• утруднене дихання та осиплість голосу;
• носові виділення з домішками крові;
• загальна слабкість, головний біль, зниження апетиту;
• порушення серцевого ритму (на пізніших етапах);
• ураження нервової системи – парези м’якого піднебіння, труднощі з мовленням або ковтанням (при токсичних формах).

Усі ці ознаки дифтерії потребують негайної клінічної оцінки, оскільки несвоєчасне лікування може призвести до ураження серцево-судинної системи, нирок або центральної нервової системи. Варто пам’ятати, що дифтерія, симптоми якої мають швидку динаміку, становить небезпеку не лише для самого пацієнта, а й для його оточення.

Клінічні форми дифтерії

Дифтерія може проявлятись у різних клінічних формах залежно від локалізації інфекційного процесу, ступеня токсичності збудника та реакції імунної системи хворого. Найпоширенішою формою є дифтерія ротоглотки, при якій уражаються мигдалики, піднебіння, задня стінка глотки. Вона може бути локалізованою, якщо плівкові нашарування не виходять за межі мигдаликів, або поширеною – при переході фібринозних нальотів на сусідні ділянки слизової оболонки глотки, язичка чи піднебіння. У тяжких випадках спостерігається токсична форма, що супроводжується масивним набряком шиї та вираженим загальноінтоксикаційним синдромом.

Окрему небезпеку становить дифтерія гортані, при якій фібринозні плівки утворюються в ділянці голосових зв’язок та нижче. Ця форма зустрічається переважно у дітей молодшого віку й може призвести до критичного звуження дихальних шляхів (стенозу) та гострої дихальної недостатності. Також виділяють дифтерію носа, очей, шкіри та рідкісні генералізовані форми з ураженням внутрішніх органів. Кожна з них потребує окремого клінічного підходу, оскільки має відмінну динаміку перебігу та ризики ускладнень.

Не менш важливо враховувати ускладнення дифтерії, серед яких особливе місце займають токсичний міокардит, порушення серцевого ритму, нефропатії, а також ураження периферичної нервової системи з розвитком парезів і паралічів. Такі наслідки можуть виникати навіть через 2–3 тижні після зникнення основних симптомів, тому спостереження за пацієнтом має тривати не менше місяця після гострого періоду захворювання.

Діагностика

Своєчасна та точна діагностика дифтерії є критично важливою для запобігання тяжким ускладненням та обмеження поширення інфекції. Основу клінічного підозрювання становить характерна симптоматика: наявність фібринозних плівок у ротоглотці, збільшення лімфатичних вузлів, набряк шиї та ознаки загальної інтоксикації. Однак остаточне підтвердження діагнозу можливе лише після проведення бактеріологічного дослідження.

Найбільш інформативним лабораторним методом є мазок на дифтерію – забір зразків зі слизових оболонок носоглотки або ураженої ділянки (наприклад, гортані чи носа) із подальшим посівом на спеціальні живильні середовища. Мета такого дослідження – не лише виявити наявність Corynebacterium diphtheriae, а й визначити токсигенність ізольованого штаму, оскільки саме продукування токсину зумовлює тяжкість перебігу хвороби.

У складних або сумнівних випадках додатково застосовуються серологічні методи (ПЛР, РІФ) для виявлення фрагментів ДНК збудника або антитіл до токсину. Важливо також провести диференційну діагностику з ангіною, інфекційним мононуклеозом, кандидозом ротоглотки та іншими інфекціями, що мають подібну клінічну картину. Саме поєднання клінічного огляду, лабораторних методів та епідеміологічного анамнезу дозволяє встановити точний діагноз і вчасно розпочати терапію.

Лікування

Рання госпіталізація та введення специфічної антитоксичної сироватки є критичними факторами у боротьбі з токсичною дією збудника. Саме знешкодження дифтерійного токсину в перші години після появи симптомів визначає успішність лікування та зниження ризику ускладнень. Комплексний підхід включає як етіотропну, так і симптоматичну терапію. У відповідь на поширене питання, чи виліковується дифтерія, фахівці одностайно відповідають: так, за умови своєчасного звернення та коректного медикаментозного втручання. Нижче наведено основні напрямки, на які спирається лікування дифтерії:

1. Введення протидифтерійної сироватки. Це перший і найважливіший етап лікування. Сироватка нейтралізує токсин, який вже циркулює в крові, однак не впливає на токсин, що вже зв’язався з клітинами тканин. Тому її ефективність прямо залежить від швидкості введення після появи перших симптомів.
2. Антибактеріальна терапія. Застосування антибіотиків (найчастіше пеніциліну або еритроміцину) необхідне для ерадикації збудника і попередження подальшого утворення токсину. Вони не замінюють сироватку, а доповнюють дію.
3. Дезінтоксикаційна терапія. Інфузійні розчини допомагають вивести токсини, стабілізувати водно-сольовий баланс та підтримати гемодинаміку при тяжкому перебігу хвороби.
4. Контроль дихальної прохідності. У випадках ураження гортані чи трахеї (особливо при набряку та стенозі) може виникнути потреба у трахеотомії чи інтубації для забезпечення адекватного дихання.
5. Постільний режим та моніторинг ускладнень. Постійне спостереження за серцевим ритмом, показниками ЕКГ та функцією нирок є обов’язковим у перші тижні лікування, особливо при токсичній формі дифтерії.
6. Ізоляція пацієнта та обсервація контактних осіб. Хворий повинен перебувати в ізольованому стаціонарі до повного одужання й отримання негативного результату контрольного мазка.
7. Реабілітаційні заходи після виписки. У післягострий період важливо контролювати стан серцево-судинної та нервової систем через ризик міокардиту або невритів.

Кожен із цих етапів повинен бути призначений індивідуально, з урахуванням віку, форми захворювання та супутніх станів. Самолікування при дифтерії є вкрай небезпечним: спроби зняти плівки самостійно можуть призвести до кровотечі або асфіксії, а відмова від госпіталізації – до серцевої або дихальної недостатності. Тому при перших підозрах на дифтерію важливо не зволікати й звертатися по невідкладну медичну допомогу.

Профілактика дифтерії

Запобігання зараженню дифтерією потребує системного підходу, спрямованого на формування колективного імунітету та мінімізацію контактів із потенційним джерелом інфекції. Враховуючи токсичний механізм дії збудника, шляхи передачі дифтерії та швидкість її поширення, головна мета профілактики полягає у створенні імунного бар’єра ще до моменту контакту з бактерією. Саме щеплення від дифтерії є найбільш ефективним інструментом захисту як на індивідуальному, так і на популяційному рівні. Нижче наведено ключові заходи, на яких ґрунтується профілактика дифтерії:

1. Своєчасна вакцинація дітей. У Національному календарі щеплень передбачено кілька етапів імунізації: у 2, 4, 6 і 18 місяців, а також ревакцинація у 6 років і в 16 років. Саме вакцина від дифтерії (у складі комбінованих препаратів) формує імунітет проти токсину.
2. Ревакцинація дорослих кожні 10 років. З віком напруженість імунітету знижується, тому дорослим необхідно повторно вводити анатоксин, особливо при роботі в медичній, освітній чи соціальній сфері.
3. Епідеміологічний нагляд та облік контактних осіб. У разі виявлення випадку дифтерії всі контактні особи підлягають медичному огляду, забору мазків та, за потреби, екстреній імунізації.
4. Контроль за рівнем імунного прошарку в регіоні. Систематичне охоплення щепленнями щонайменше 95% населення дозволяє попередити спалахи інфекції навіть при наявності завезених випадків.
5. Підвищення санітарної культури в закритих колективах. Інформування населення, особливо батьків та педагогів, щодо профілактики дифтерії, симптомів і важливості вакцинації знижує ризик пізнього виявлення та поширення захворювання.
   Обмеження поїздок у регіони зі спалахами. За відсутності ревакцинації не рекомендується відвідувати країни або зони, де зафіксовані випадки дифтерії, без попереднього щеплення.
6. Використання засобів індивідуального захисту в умовах ризику. У медичних закладах і під час контакту з пацієнтами, у яких підозрюється або підтверджено інфекційне захворювання, рекомендовано використовувати маски, рукавички та обробляти руки антисептиками.

На відміну від лікування, яке розпочинається вже після інфікування, профілактичні заходи спрямовані на запобігання поширенню інфекції на ранньому етапі або повне виключення її з середовища. Ігнорування вакцинації або несвоєчасна ревакцинація можуть призвести до зниження колективного імунітету, що загрожує спалахами навіть у розвинених країнах. Саме тому щеплення залишається найнадійнішим методом захисту.

Дифтерія залишається потенційно небезпечною інфекцією, яка потребує пильності з боку медичної спільноти та населення. Її токсична дія може призвести до тяжких ускладнень навіть при незначних початкових симптомах, тому ключовими чинниками у боротьбі із захворюванням залишаються своєчасна вакцинація, рання діагностика та адекватне лікування. Індивідуальна профілактика у вигляді щеплень та колективний імунітет суттєво знижують ризик спалахів. Варто пам’ятати, що самолікування при підозрі на дифтерію є вкрай небезпечним: спроби усунути плівки в домашніх умовах або відкласти звернення до лікаря можуть призвести до швидкого погіршення стану.

У разі потреби в засобах для профілактики, підтримки імунітету або супровідної терапії зверніться до мережі аптек «Бажаємо здоров’я» в Києві та інших містах України (окрім тимчасово окупованих територій). Кваліфіковані фахівці допоможуть підібрати необхідні препарати з урахуванням медичних рекомендацій та індивідуальних особливостей вашого організму.